Костецький Віталій Степанович — «Іспанець»

Є люди, для яких військова форма — не просто одяг, звання — не просто відзнака, а служіння Батьківщині — не професія, а покликання. Вони можуть на певний час залишити армію, змінити країну проживання, побудувати інше життя, але військова присяга назавжди залишається в їхньому серці. Саме таким був Костецький Віталій Степанович — майор, артилерист, офіцер, комбат із загартованим характером, людина, яка навіть за тисячі кілометрів від рідної землі не змогла залишитися осторонь, коли Україна опинилася в смертельній небезпеці.

Віталій народився 8 лютого 1970 року в селищі Глибока, у звичайній буковинській родині Степана Георгійовича Костецького та Іворіки Матвіївни. Мама працювала в колгоспі бухгалтером, тато — інспектором народного контролю. Була вже й старша сестра Лідія. У їхній оселі панували звичайні родинні турботи, праця, виховання дітей і сподівання на щасливе майбутнє.

Змалечку Віталій вирізнявся серед однолітків. Був гарним, підтягнутим хлопцем, мав міцну статуру, а в характері вже тоді проявлялися риси, які згодом визначатимуть його військову долю: сміливість, рішучість, справедливість і готовність стати на захист слабшого. Він не любив несправедливості, не терпів образ і завжди намагався захистити тих, хто не міг постояти за себе. Хлопці поважали його, прислухалися до його думки, а невдовзі почали називати Батя. Це прізвисько з'явилося ще в юності, але, мабуть, уже тоді в ньому відчували майбутнього командира — людину, за якою можна йти, якій можна довіряти.

У 1977 році Віталій пішов до школи. Навчався у Глибоцькій середній школі, але звичайне шкільне життя не могло вмістити всіх його мрій. Він із дитинства марив військовою справою. Його приваблювала дисципліна, військова виправка, відповідальність офіцера, можливість бути серед тих, хто захищає свою країну.

І він не просто мріяв — він ішов до своєї мети.

У 1985 році, після закінчення восьмого класу Глибоцької середньої школи, Віталій вирушив до Львова, щоб вступити до Львівського суворовського училища (сьогодні має назву Комунальний заклад ЛОР «Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут»). Це був перший випуск цього навчального закладу. Для юного хлопця з Глибокої це був особливий період життя: нове місто, нові вимоги, сувора дисципліна, випробування характеру та перші серйозні кроки до здійснення дитячої мрії.

Він прагнув більшого. Мріяв про авіацію, хотів пов'язати своє життя з небом і військовою службою. Відбір пройшов одним із найкращих, проте доля розпорядилася інакше. Через стан здоров'я — звичайний, здавалося б, гайморит — він не зміг вступити до льотного навчального закладу. Для юнака, який так наполегливо йшов до своєї мети, це було болісним розчаруванням.

Та Віталій не з тих, хто опускає руки. Йому запропонували продовжити навчання у Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі імені Маршала Яковлєва. І саме тут розпочався його шлях професійного військового артилериста.

У стінах училища готували офіцерів для артилерійських підрозділів, зокрема за командно-тактичною артилерійською спеціальністю. Тут навчали не лише володіти військовою технікою та озброєнням, а й мислити як командир, розраховувати кожен крок, приймати рішення в умовах небезпеки, відповідати за людей і за результат бойового завдання. Артилерія вимагала точності, витримки, математичного розрахунку та холодного розуму. Офіцер мав розуміти, що за кожною командою стоять людські життя.

Навчальний заклад, який став важливою сторінкою біографії Віталія, згодом припинив існування в колишньому форматі, а його освітню та військову традицію продовжили інші установи.

Після завершення навчання Віталій розпочав офіцерську службу. Спочатку була Садгірська військова частина, згодом — Чернівецька. Молодий офіцер входив у доросле військове життя, набував досвіду, удосконалював свої знання, вчився командувати й нести відповідальність. Армія стала для нього не просто місцем роботи, а середовищем, у якому сформувався його характер і визначилися життєві принципи.

У 2002 році військова сторінка його життя завершилася. Здавалося, що попереду — зовсім інша доля. Віталій залишив службу й вирушив до Іспанії. Там почав будувати нове життя, відкрив власну справу — автосервіс. Автомобілі були його захопленням, він добре знався на машинах, любив працювати з технікою, знаходив у цьому задоволення. Іншим його улюбленим заняттям була риболовля. Тиша водойми, спокій, природа, можливість побути наодинці з думками — усе це, здавалося, мало стати заслуженою винагородою після років військової дисципліни.

Іспанія дала йому можливість облаштуватися, працювати, займатися улюбленою справою. Згодом позивний «Іспанець» став частиною його військової історії. Але навіть за кордоном він залишався українцем, буковинцем, офіцером, який добре знав ціну військовому обов'язку.

А потім прийшло 24 лютого 2022 року. Війна перестала бути новинами з екрана телевізора. Вона стала трагедією рідної землі, болем мільйонів людей, небезпекою для кожної української родини. І Віталій не зміг залишитися в Іспанії.

У березні 2022 року, в перші тижні повномасштабного вторгнення, офіцер запасу прийняв рішення повернутися в Україну. Він залишав за спиною облаштоване життя, власну справу, звичний спокій і безпеку. Попереду була невідомість, небезпека й війна. Але для нього вибір був очевидним. «Хто, як не я? Я офіцер. Я не можу бути осторонь!» У цих словах — уся сутність Віталія. Не гучні обіцянки, не бажання комусь щось довести, а внутрішня потреба бути там, де він потрібен своїй державі.

Особливо промовистою була його розповідь про повернення через румунський кордон. Він згадував, що йшов із однією сумкою, коли всі інші рухалися у протилежному напрямку — залишали Україну, рятуючись від війни. На кордоні його зупинили й запитали, чи розуміє він, що робить. Віталій відповів просто:

«Я офіцер». У відповідь почув: «Ти що, дурень?»

Можливо, з погляду звичайної людської логіки це рішення справді здавалося безумством. Коли люди намагаються врятуватися від небезпеки, він добровільно йшов їй назустріч. Але для Віталія існувала інша логіка — логіка честі, присяги та відповідальності. Він не міг сидіти в безпеці, знаючи, що його країна потребує захисників.

Повернувшись на Батьківщину, Віталій добровільно прийшов до територіального центру комплектування. Його направили на перепідготовку до Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Там він знову сів за навчання, відновлював і поглиблював військові знання, опановував вимоги сучасної війни, яка за роки його цивільного життя суттєво змінилася. Адже тепер артилерист мав працювати в умовах нових технологій, безпілотної розвідки, постійної загрози ракетних і дронових ударів, коли кожне рішення могло стати вирішальним.

Після завершення підготовки його направили до Одеси, у реактивну артилерійську батарею 37-ї окремої бригади морської піхоти. Так колишній офіцер, який багато років жив в Іспанії, знову став до строю. Тепер уже не заради кар'єри чи військового звання, а заради України.

Позивний «Іспанець» швидко став упізнаваним серед побратимів. А між собою хлопці називали його Степанович. У цьому звертанні було багато поваги, довіри й особливої теплоти. Вони бачили в ньому не просто командира, а людину, яка не ховається за чужими спинами, не відправляє підлеглих туди, куди сама не наважується ступити.

Він дуже переживав за особовий склад, намагався вберегти кожного, дбав про хлопців, цікавився їхнім станом, був поруч у найнебезпечніші моменти. Для нього вони були не просто підлеглими, а людьми, за життя яких він відчував особисту відповідальність.

Він не належав до тих командирів, які віддають накази здалеку, залишаючись у відносній безпеці. Віталій прагнув бути поряд зі своїми воїнами, особливо там, де було найгарячіше. Він знав, що таке артилерійський вогонь, розумів ціну кожної бойової позиції, знав, наскільки важливо вчасно ухвалити рішення, зберегти техніку, розрахунок і людські життя.

Війна не щадила його. Було багато небезпечних виїздів, обстрілів, важких бойових днів і поранень. Його тіло поступово накопичувало сліди війни, але навіть після поранень він не поспішав надовго залишати службу. Не встигав пройти повноцінну реабілітацію, як знову повертався до своїх. Бо там були його хлопці, його батарея, його відповідальність.

Особливо важкою сторінкою бойового шляху стали бої за Кринки на Херсонщині. Це був один із найскладніших і найтрагічніших епізодів російсько-української війни. Восени 2023 року українські морські піхотинці форсували Дніпро й закріпилися на лівому березі, створивши плацдарм у районі села Кринки. За цими кількома кілометрами української землі стояла неймовірна ціна.

Кринки поступово перетворювалися на місце, де земля не встигала остигнути від вибухів. Ворог безперервно накривав українські позиції артилерією, авіацією, керованими авіабомбами, застосовував ударні безпілотники. Село, яке колись жило звичайним сільським життям, перетворилося на суцільні руїни. Будинки зникали під обстрілами, дерева були посічені уламками, земля змішувалася з бетоном, металом і попелом.

Особливо небезпечними були переправи через Дніпро. Вода, яка колись була природною перешкодою, стала дорогою, якою морські піхотинці діставалися до своїх позицій і якою намагалися евакуювати поранених. Переправи перебували під постійним ворожим спостереженням і вогнем. Кожен вихід, кожне переміщення, кожна спроба доставити боєприпаси чи забрати пораненого могли стати останніми.

Артилерія в цій битві мала особливе значення. Від точності розрахунків, швидкості передачі координат, злагодженості батарей залежало, чи зможуть українські підрозділи вистояти під ворожим натиском. Артилеристи працювали в умовах постійної загрози, коли потрібно було не лише вразити ціль, а й самим вчасно змінити позицію, не допустити виявлення та зберегти людей.

Для морських піхотинців Кринки стали символом надзвичайної мужності, військового братерства і великої жертовності. Тривала операція на лівобережжі Дніпра продемонструвала, наскільки важкою буває ціна кожного метра української землі. Позиції руйнувалися, але українські воїни продовжували виконувати поставлені завдання. І серед тих, хто ніс на собі тягар цієї війни, були артилеристи 37-ї окремої бригади морської піхоти, у складі якої служив Віталій Костецький.

Віталій не раз повертався з війни пораненим. Та замість того, щоб подбати про власне здоров'я, знову поспішав до побратимів. Він знав, що його чекають, що його присутність важлива, що хлопцям потрібен командир. У цьому була його сила, але водночас і його найбільша жертовність. Він віддавав війні здоров'я, сили, роки життя, не вимагаючи нічого натомість.

За час служби майор, комбат Костецький Віталій Степанович був відзначений численними нагородами. Серед них — відзнака Президента України «За оборону України», почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Хрест військова честь», який йому вручив Валерій Залужний, відзнака Міністерства оборони України «10 років сумлінної служби», а також почесна відзнака «Вдячна Буковина» за сумлінну службу в реактивній артилерійській батареї.

За кожною з цих нагород — не просто військова відзнака. За нею стоять бойові виїзди, безсонні ночі, небезпека, поранення, переживання за підлеглих і сотні рішень, які доводилося приймати в умовах війни. Це визнання людини, яка не зрадила своїх переконань і залишилася вірною офіцерському обов'язку.

Та навіть найміцніші люди мають межу людських можливостей. Війна залишає сліди не лише на тілі, а й у душі. Поранення, постійні фізичні та психологічні навантаження давалися взнаки. У червні 2026 року, за станом здоров'я, Віталій був звільнений із військової служби.

Можна тільки здогадуватися, наскільки непростим був для нього цей момент. Людина, яка звикла бути в строю, відповідати за своїх хлопців, жити військовими завданнями, мусила залишити те, що стало частиною її сутності. Адже для Віталія війна ніколи не була просто роботою. Це був його обов'язок перед країною, перед людьми, перед власною совістю.

Сьогодні, озираючись на його життєвий шлях, розумієш: у ньому ніби зійшлися дві долі. Перша — життя військового офіцера, який із юності прагнув служити, навчався, командував, набував досвіду. Друга — життя людини, яка могла б залишитися в Іспанії, розвивати власну справу, рибалити, насолоджуватися спокоєм і берегти себе. Але коли прийшла велика біда, він обрав Україну.

П`ятого листопада 2026 року життєвий шлях нашого земляка, на жаль, добіг свого кінця. Спочивай із миром, Віталію Степановичу!

Ти повернувся з Іспанії, щоб захистити Україну. Ти пройшов крізь вогонь, біль і поранення. Ти віддав війні своє здоров'я, сили й роки життя. І хоч твоя остання дорога завершилася вдома, у рідних обіймах сестри Лідії, твоя історія назавжди залишиться в пам'яті тих, хто знав тебе, любив і воював поруч із тобою.

Ти більше не почуєш гуркоту гармат, не поспішатимеш на бойові позиції, не хвилюватимешся за своїх хлопців. Нехай тепер буде тиша. Така тиша, про яку ти, мабуть, мріяв після всього пережитого.

Вічна пам'ять офіцеру! Вічна пам'ять артилеристу! Вічна пам'ять Воїну, який повернувся додому, бо не міг інакше!

Від імені тих, хто любив, знав, пам’ятає Наталія Балан

Першоджерело · Глибоцька громада — новини