Чорний день скорботи: Мартинівська громада схилила голови в пам'ять про полеглих Героїв-земляків

Сьогодні, 06 листопада 2026 року, над Мартинівською територіальною громадою спустився важкий, просякнутий невимовним болем туман скорботи.

Війна - це не просто статистика чи новини з фронту, це щоденні глибокі рани на тілі нашого краю, це понівечені долі та пусті стільці за сімейними столами. Цього дня вся наша велика громада об'єдналася у спільній молитві та жалобних заходах, щоб згадати чотирьох відважних чоловіків, чотирьох світлих синів своєї землі, чиї життя безжально забрала війна з російським окупантом. Родинне коло кожного з них назавжди осиротіло, а серця земляків заходилися від плачу.

Найважчі дні листопада знову відгукуються кривавими спогадами. Напередодні трагічної дати 8 листопада, яка чорним рядком вписана в історію громади, жителі зібралися разом, щоб схилити голови та згадати двох земляків, чий земний шлях обірвався в один день:

Прийма Сергій Іванович (24.03.1988 – 08.11.2022). Хлопець із села Халтурине, чиє серце з дитинства билося в унісон із рідною землею. Він знав ціну миру, адже пройшов пекло АТО на сході України. Коли ж 24 лютого 2022 року ворог посунув повномасштабною навалою, Сергій без вагань знову одягнув однострій. Як водій зенітно-ракетного взводу військової частини A4467, він рятував життя побратимів під запеклими обстрілами. Життя цього мужнього 34-річного захисника трагічно обірвалося на Донеччині, поблизу селища Курдюмівка Бахмутського району. Ворожий артилерійський снаряд забрав чоловіка, батька, вірного товариша, залишивши лише вічний біль.

Григорян Алексан Гаригінович (17.08.1971 – 08.11.2022). Доля Алексана була сповнена випробувань - ще юнаком у рідному Спітаку (Вірменія) він пережив руйнівний землетрус 1988 року, який повністю знищив його місто. У 2005 році він знайшов свій другий дім в Україні, у селищі Красне Карлівського району. Його знали як надзвичайно працьовиту, щиру та мирну людину. Він працював у місцевому бурякорадгоспі, згодом - у компанії «Автомагістраль-Південь». Алексан був цивільною людиною, яка просто чесно виконувала свою роботу задля блага інших. Проте війна наздогнала його на трудовому фронті - 8 листопада 2022 року на Харківщині, під час відновлення автодороги Н-26 Чугуїв - Мілове, його цивільна техніка підірвалася на підступній ворожій міні. Його смерть стала ще одним страшним свідченням жорстокості ворога до мирного населення. Односельці й сьогодні не стримують сліз, згадуючи його доброту.

Невтішний плач, глибоке зітхання туги та жалобна панахида продовжилися у старостинських округах нашої громади. Пам'ятні місця старостатів стали осередками спільного крику душі, де в молитвах згадували воїнів, які до останнього подиху боронили наш спокій, тримаючи щит над рідною Полтавщиною та всією Україною.

Біль Білухівського старостинського округу: Громада схилила коліна в пам'ять про Ляпоту Сергія Васильовича (05.10.1974 – 06.11.2023). Звичайний мирний механізатор, який дбав про хліб на столі та розбудовував місцевий АПК «Докучаєвські чорноземи», з 24 лютого 2022 року став на захист Полтавщини в лавах тероборони. Влітку 2023 року він поїхав на найгарячішу передову помічником гранатометника в/ч А4007. Його серце перестало битися рівно три роки тому під Авдіївкою на Донеччині. Сергію назавжди залишиться 49... Без турботливого сина лишилися старенькі батьки, а без батьківської підтримки - єдиний син. Його поховали на рідній землі в Білухівці, де кожен куточок пам'ятає його посмішку.

Трагедія Варварівського старостинського округу: Невимовна туга охопила Варварівку, де вшанували Сторожева Максима Миколайовича (24.04.1975 – 06.11.2024). Максим народився і виріс тут, навчався в місцевій школі, тривалий час працював слюсарем в «Ірпіньводоканал». Влітку 2024 року він став до лав Збройних Сил України, служив старшим майстром ремонтного відділення бронетехніки (в/ч А4948). Саме 6 листопада 2024 року під час виконання надважкого завдання біля Селидового на Донеччині він зник безвісти... Довгі місяці невідомості, страху та надії родини закінчилися страшною звісткою. Лише 28 березня 2026 року Герой повернувся до рідного села на вічний спочинок. Йому було лише 51 рік. У невимовному, чорному горі залишилися мати, син та двоє братів.

Сльози матерів, сирітство дітей, розбиті серця близьких - це та страшна ціна, яку наша громада платить за кожен мирний ранок. Ми не маємо права забути жодне ім'я тих, у кого війна відібрала право жити й творити на своїй землі.

Вічна пам'ять захисникам, світлий спокій безневинно загиблим. Низький уклін усім, хто віддав життя за майбутнє України!

Першоджерело · Сайт громади