«Це не просто допомога, це моє життя»: історія волонтерки Віри Ціко з Новоолександрівки

Життя Віри Олегівни Ціко — це історія про безумовну любов до рідної землі та українських захисників, про невтомну працю й непоборну віру в Перемогу. Разом із чоловіком Миколою Михайловичем вона пройшла шлях від перших каструль борщу для бійців у 2014 році до масштабної допомоги пораненим у госпіталі та евакуації земляків.

Сьогодні подружжя перебуває на Полтавщині, але їхнє волонтерське серце залишається на передовій. Віра Олегівна розповіла про свій волонтерський шлях, родинні цінності, випробування долі та джерела власної сили.

— Віро Олегівно, ваші земляки знають вашу родину не лише як волонтерів, а й як шановане подружжя педагогів. Розкажіть трохи про вашу сім'ю та витоки цих міцних традицій підтримки.

— Наша сім’я утворилася 1 грудня 1979 року. Ми з чоловіком усе життя присвятили освіті та Новоолександрівській школі: Микола Михайлович — директор і вчитель трудового навчання, а я — вчителька початкових класів.

Разом ми виховали доньку Сніжану та сина Миколку — вони росли нашими гордощами, вчилися тільки на відмінно. У 2006 році доля подарувала нам онука Нікіту. Проте в 2008 році в наш дім прийшла страшна біда — за трагічних обставин обоє наших дорослих дітей загинули. Це було невимовне горе, тривалі пошуки справедливості... Але ми змогли знайти в собі сили жити далі — заради пам'яті, заради любові до дітей і людей.

У 2010 році ми вирішили відкрити свої серця й дали нову родину двом діточкам із дитячого будинку — Насті та Микиті. А з 2012 року з нами постійно живе й наш онук Нікіта. Виховання дітей і турбота про інших завжди були основою нашого життя.

— З чого для вашої родини розпочалася війна та волонтерство?

— У 2014 році я дізналася, що наші хлопці з села їздять на передову. Серце просто не могло залишатися байдужим. Я швидко організувала місцевих дівчат, і ми почали готувати домашню їжу: варили величезні каструлі борщу, заливали у великі бідони, ліпили сотні вареників, пекли пиріжки та передавали хлопцям. А на Великдень напекли запашних пасок, дітки розписали писанки... Провізію тоді збирали з усіх прилеглих сіл — люди віддавали все, що мали.

Наша родина долучилася в повному складі: разом із дітьми ми плели патріотичні браслети, малювали малюнки, збирали регулярні передачі бійцям АТО та допомагали коштами хворим і нужденним діткам. За це військовослужбовці 53-ї окремої механізованої бригади навіть подарували нам свій прапор із підписами та подяками, який ми бережемо як святиню.

— У 2022 році масштабне вторгнення підійшло зовсім близько до вашого дому. Як ви зустріли ці виклики?

— Харківський фронт тоді проходив неподалік нашого села. Якось вояки приїхали на ротацію, а поруч була порожня хата. Але господарі, на жаль, їх туди не пустили. Тоді ми з чоловіком порадилися й вирішили: оселимо солдатиків у нашій літній кухні. Вона у нас добротна, тепла. З того часу це приміщення більше ніколи не пустувало.

Годували всіх, хто цього потребував, у шкільній їдальні. А ще хлопці приносили прати свої речі. Оскільки електрика у нас працювала за тарифом «день-ніч», я прала переважно вночі — так виходило дешевше. Втома була страшенна, але я дивилася на них і думала: вони ж усі мені як діти. Як їм не допомогти?

— Відомо, що ви опікувалися пораненими бійцями в госпіталі Олександрівки. З чого почалася ця історія?

— Як тільки в Олександрівці відкрився госпіталь, ми з чоловіком відразу вирушили туди. Поспілкувалися з пораненими, запитали, чого їм хочеться. А вони зітхають: «Так кортіло б домашніх кавунів...»

Наступного дня ми навантажили повну машину мішками з кавунами й поїхали. Але на блокпосту нас не пускають: заборонено передавати провізію від цивільних. Що робити? Довелося вигадати байку, ніби там лежить мій рідний племінник. Пустили! Так воно й пішло: спочатку возили кавуни, потім дині, виноград, яблука... І, звісно ж, наші пиріжечки. Найулюбленіші у хлопців були з яйцем та зеленню. Вони сміялися й казали: «Як почуємо цей аромат, аж у голові паморочиться!»

— А як ви почали забезпечувати поранених одягом та засобами гігієни?

— Одного разу приїхали, а медсестра виходить і каже: «Ви б їм хоч штанів якихось привезли... Лежать бідні майже голі, все ж обгоріло на фронті». Ми спочатку порились у себе вдома, пройшлися по селу, але зрозуміли: усе стареньке, соромно таке нашим захисникам везти.

Вирішили збирати гроші. Сусіди й земляки відгукнулися! Ми замовляли новий одяг через інтернет, купували засоби гігієни й самі возили хлопцям у госпіталь. Два роки поспіль ми з чоловіком їздили власною машиною. Спочатку бували там двічі на тиждень, пізніше — раз на тиждень, бо виникли великі проблеми з пальним.

— Окрім готування та поїздок у госпіталь, ви встигали робити щось іще?

— У вільний час ми організували власну волонтерську групу — «Новоолександрівські павучки». Збиралися разом і плели маскувальні сітки, які потім відправляли прямо в бойові частини.

— Зараз ви живете в евакуації на Полтавщині. Чи вдається продовжувати справу там?

— Так, зараз ми з чоловіком живемо в селищі Диканька Полтавської області — довелося евакуюватися з небезпечної зони. Але й тут ми не сидимо склавши руки. Продовжуємо плести сітки для фронту. А ще активно шукаємо житло для наших земляків, які виїжджають з-під обстрілів і їм просто немає куди податися.

— Віро Олегівно, де ви берете сили щодня продовжувати цю важку працю після всіх життєвих випробувань?

— (посміхається) Де беру сили? Я цим живу. Це і є моє життя. Поки є сили — допомагатиму нашим хлопцям і людям до останнього

Першоджерело · Стрічка новин Олександрівської громади (oleksandrivka-gromada.gov.ua)