Довга колія життя, де зійшлися честь, мужність і праця

(Пам’яті Кузьми Івановича Ожуженка, людини, яка все життя залишалася вірною своїй землі та роботі на залізниці)

Бувають дати, до яких готуються з особливим хвилюванням. У нашій громаді вже подумки планували теплу зустріч, добирали слова привітань, хотіли потиснути руку людині, за плечима якої майже ціле століття, власна довга історія. Зовсім трохи залишалося до визначного ювілею поважної людини — 100 років. Та доля розпорядилася інакше. Кузьма Іванович Ожуженко, ветеран Другої світової війни, учасник бойових дій, не дожив до свого століття лише кілька днів. І сьогодні замість святкових побажань — слова вдячності, суму й вшанування пам’яті.

12 листопада 1926 року в селі Степанівка Сахновщинського району Харківської області народився хлопчик, якому судилося пройти крізь випробування війною, пережити непрості повоєнні роки, присвятити десятиліття праці залізниці й залишити по собі добру пам’ять. Він зростав у багатодітній родині, жив на станції Кузьминівка. Мабуть, тоді й не здогадувався, що залізниця стане не просто місцем роботи, а справою всього його життя.

Війна застала Кузьму ще зовсім юним. Хлопчина пішов працювати на залізницю. Здавалося б, це мало вберегти його від фронту: залізничники були потрібні країні не менше, ніж солдати на передовій. Їхня робота забезпечувала рух, зв’язок, постачання, допомагала тримати країну на ногах.

Але сімнадцятирічному Кузьмі хотілося іншого. Як і тисячам ровесників, хлопцю не давала спокою думка про фронт. Він прагнув захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Тож подався до районного військкомату, приховавши, що працює на залізниці, й попросив якнайшвидше відправити його до війська.

Коли на станції помітили, що хлопець зник з робочого місця, старший майстер забив на сполох. Не став чекати, а сам кинувся наздоганяти непокірного юнака. Та було вже пізно: ешелон з призовниками вирушив зі станції Сахновщина.

Майстер біг за вагоном і гукав: «Кузьмо, повернись! Ти потрібен нам тут!»

А у відповідь почув рішуче: «Не повернуся!»

У цих кількох словах — характер молодого Кузьми. Йому було лише сімнадцять, попереду чекали невідомість, небезпека, важкі випробування. Але рішення він уже прийняв.

До справжніх бойових дій Кузьма Ожуженко долучився після звільнення українського Правобережжя. Його зарахували до артилерійського полку. Війна не була схожою на юнацькі уявлення про подвиг. Вона мала страшне обличчя: вибухи, вогонь, біль, втрати й постійну загрозу смерті. В одному з боїв Кузьма Іванович зазнав тяжкого поранення — осколок німецької авіабомби надовго вибив його з лав захисників. Попереду були лікування та тривале відновлення.

Війну він пройшов до Дня Перемоги. За мужність і бойові заслуги був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», «Захиснику Вітчизни» та ювілейними нагородами.

Після фронту життєва дорога знову привела Кузьму Івановича туди, звідки колись він так наполегливо прагнув вирушити на війну, — на залізницю.

2 вересня 1950 року його демобілізували, а вже у жовтні він повернувся до роботи на станції Кузьминівка стрілочником. Згодом працював у 14-й дистанції служби колії Південної залізниці, був черговим по станції, а в лютому 1985 року став начальником поста 146-го кілометра. 12 листопада 1986 року пішов на заслужений відпочинок.

За цими посадами й датами — десятиліття відповідальної праці, сотні робочих змін, тисячі рішень, від яких залежала безпека руху. Кузьму Івановича пам’ятають як добросовісного, дисциплінованого працівника, людину слова й діла. Він мав авторитет серед колег, користувався повагою молоді й сам був для неї прикладом.

Є особлива правда у тому, що людське ставлення до роботи залишає по собі цілком конкретний слід. У трудовій книжці Кузьми Івановича за роки роботи на Південній залізниці назбиралося 72 записи з подяками. Сімдесят дві відзнаки за сумлінність, відповідальність і відданість справі. За кожною — не просто оцінка керівництва, а визнання людей, з якими він щодня працював пліч-о-пліч.

У 1960 році його обрали головою профкому станції Кузьминівка. Він цікавився профспілковим життям, підтримував зв’язок з колегами, а згодом став активним учасником заходів ради ветеранів. Не втрачав інтересу до справ на залізниці навіть після років та десятиліть на заслуженому відпочинку.

З особливою теплотою та щемом згадують колеги зустріч з нагоди 90-річчя К. І. Ожуженка. Ветеранська організація зібрала працівників Південної залізниці, щоб привітати ювіляра. Кузьма Іванович уважно слухав спогади тих, з ким колись працював, розпитував про сьогодення залізниці. У його очах і репліках вгадувалася щира зацікавленість справою, якій він віддав усе трудове життя. На той час минуло тридцять років відтоді, як він вийшов на пенсію, але залізниця залишалася частиною його самого.

Був у Кузьми Івановича й інший світ — тихий, неквапливий, наповнений особливими турботами. Він захоплювався бджільництвом, мав пасіку, охоче ділився досвідом з тими, хто хотів навчитися цієї справи. Особливо радів молодим бджолярам, яким міг передати свої знання. Бо й тут залишався вірним собі: прагнув не просто працювати, а навчати, допомагати, бути корисним.

Його життєва історія нерозривно пов’язана зі станцією Кузьминівка. Навіть власний дім він надбав не так, як зазвичай це роблять інші люди. Станційне приміщення, збудоване ще за царських часів, у 1980-х роках, коли Кузьминівка вже стала зупинкою приміських поїздів, перетворилося на житло для Кузьми Івановича та ще двох родин залізничників. Так залізниця стала для нього не лише професією, а й домівкою в прямому розумінні цього слова.

Кузьма Іванович Ожуженко прожив довге життя, у якому було місце і фронтовим подвигам, і щоденній праці, і людському спілкуванню, і простим радощам пасічника. Він до останніх днів не втрачав жаги до життя, з повагою ставився до людей, залишався авторитетом серед ветеранів.

Сьогодні йому мало б виповнитися 100 років. Очільники громади готувалися привітати ветерана з цим особливим ювілеєм, подякувати за пережите, за мужність, за працю, за приклад, який він залишив наступним поколінням. Та замість святкової зустрічі маємо тиху хвилину пам’яті.

Але ж Кузьма Іванович з тих людей, чия присутність не зникає разом з ними. Вона залишається в історії рідного краю, у спогадах колег, у вдячності тих, хто знав його особисто, у документах і нагородах, у звичайних людських розповідях, які передаватимуться далі.

Колись сімнадцятирічний Кузьма кричав з вагона: «Не повернуся!» Він їхав назустріч війні, бо вважав своїм обов’язком захистити Батьківщину. Повернувся з фронту, щоб десятиліттями чесно працювати на рідній землі.

Тепер його дорога завершилася. Але пам’ять про нього залишається з нами.

Світла пам’ять і низький уклін Вам, Кузьмо Івановичу. Дякуємо за мужність, за працю, за прожите життя. За те, що були. За те, що залишили світло після себе.

Першоджерело · Сахновщинська селищна рада (офіційний сайт)