Картини, що залишаються на згадку: художник і педагог із Лигівки Валентин Андрійченко

Кажуть, талановиті люди рідко збираються в одному місці випадково. Схоже, Лигівка має власний секрет: це село справді багате на творчі особистості. І художників тут аж двоє! Про одного з них — Олексія Івановича Зернія — ми писали минулої п’ятниці. Сьогодні знайомимо читачів з іншим лигівським майстром пензля — Валентином Олександровичем Андрійченком. Щоправда, його історія цікава не лише картинами. У ній є педагогіка, спорт, кілька професійних доріг і особлива вчительська звичка — залишати після себе щось більше, ніж оцінки в журналі.

Дорога, яку обирало саме життя

За фахом Валентин Олександрович — педагог. Але назвати його людиною однієї професії було б несправедливо. У його освітньому багажі — дві спеціальні професійні освіти: військова та зоотехнічна. А педагогічна діяльність стала частиною життя дещо несподівано.

Колись він планував вступати до інституту фізкультури і спорту, хотів здобути відповідну спеціальність. Та з документами трохи забарився — термін подання вже минув. Зате життя запропонувало альтернативу: спершу запросили працювати фізруком у дитячому, тоді ще піонерському, таборі. Відпрацював усі три зміни, а згодом отримав пропозицію викладати у школі.

Так і почалася його вчительська історія. Можна було б обмежитися фізкультурою, проводити уроки, організовувати спортивні змагання — і цілком реалізуватися у цій справі. Але Валентин Андрійченко не з тих, хто звик дивитися на власні можливості вузько. У нього було ще одне захоплення, яке з часом стало важливою частиною педагогічної роботи, — живопис.

Він не лише сам писав картини, а й навчав малювати школярів. Адже образотворче мистецтво — це значно більше, ніж уміння правильно тримати олівець чи змішувати фарби. Це здатність помічати те, що зазвичай залишається поза увагою, бачити світ у різних ракурсах, мислити образами й не боятися власних ідей.

І навіть якщо майбутній випускник обере суто технічну професію, навички творчого мислення йому точно не завадять. Сучасному світові потрібні не лише ті, хто вміє виконувати інструкції, а й ті, хто здатен знаходити нестандартні рішення. Саме тому уроки «Мистецтва» та «Образотворчого мистецтва» мають значно глибший зміст, ніж може здатися на перший погляд.

Подарунок, який не припадає пилом

Є у Валентина Олександровича одна особлива традиція, про яку він згадує з помітним теплом. Жоден із його учнів, у яких він був класним керівником, не залишав стін Лигівського ліцею без подарунка від учителя. І подарунок цей був не куплений у магазині й не обраний за принципом практичності. Це була картина, написана власноруч.

Уявіть: випускний, попереду нове життя, нові дороги, самостійні рішення. І серед пам'ятних речей, які молоді люди забирають із собою зі школи, — невелике полотно від людини, котра не один рік була поруч, навчала, підтримувала, бачила їхнє дорослішання.

Можливо, не кожен тоді повною мірою усвідомлював цінність такого подарунка. Але минають роки, змінюються обставини, а картина залишається.

Якось Валентин Олександрович зайшов у справах до батьківського дому одного зі своїх колишніх учнів і побачив на стіні власну роботу. Здавалося б, звичайна деталь інтер'єру. Проте для автора це стало особливим моментом.

Приємно, коли твоя картина не просто комусь сподобалася, а знайшла своє місце в чиємусь домі. Коли її не прибрали в шафу після ремонту, не забули серед інших речей, а залишили там, де вона щодня потрапляє на очі. А ще приємніше — усвідомлювати, що разом із нею у домі живе частинка шкільних років.

Мабуть, це одна з найщиріших форм визнання для художника. І водночас для вчителя.

Маленьке полотно — великий світ

У творчому доробку Валентина Андрійченка — близько сорока картин. Переважно це невеликі, камерні роботи. Художник свідомо віддає перевагу такому формату, адже переконаний: у нього є своя естетика і практична зручність.

Таку картину можна розмістити в невеликому кабінеті, над письмовим столом, у затишному куточку кімнати. Її не потрібно розглядати здалеку, відходити на кілька кроків, шукати правильний ракурс. Навпаки, вона ніби запрошує до близького знайомства. Усі деталі — перед очима, буквально на долоні.

За тематикою роботи митця різноманітні, але є мотиви, за якими його живопис можна впізнати. Це пейзажі та ліричні сюжети на тлі сансету — заходу сонця. Саме вечірнє світло, особлива кольорова гама й настроєвість таких полотен формують своєрідний авторський почерк.

У цих роботах важливий не лише сюжет, а й атмосфера. Захід сонця взагалі має дивовижну властивість: він ніби сповільнює час, змушує затримати погляд, помітити, як змінюється колір неба, як вечірнє світло торкається землі. Можливо, саме тому ця тема так органічно прижилася у творчості Валентина Олександровича.

Свого часу він виставляв картини у Сахновщинському краєзнавчому музеї. А ще одна, постійна, експозиція розміщена просто у Лигівському ліцеї — на стіні шкільного коридору, неподалік кабінету, де працював учитель.

Для школярів ці роботи були не просто прикрасою приміщення. Під час уроків живопису Валентин Олександрович неодноразово демонстрував власні полотна, пояснюючи на конкретних прикладах технічні прийоми й особливості роботи з фарбами. І це цілком логічно: хто краще розповість про тонкощі створення картини, ніж людина, яка сама пройшла цей шлях від першого мазка до завершеної роботи?

Мистецтво без цінника

Свої картини Валентин Олександрович не продає. Хоча одного разу така можливість цілком могла з'явитися.

Коли він представляв роботи на обласному фестивалі митців у Шарівці, організатори попросили підготувати цінники. Вимоги заходу потрібно було виконати, тож художник зазначив вартість кількох полотен. Щоправда, особливих надій на продаж не покладав. Навіть зараз уже не згадає, які саме суми вказував.

Люди підходили, роздивлялися картини, цікавилися ними. Але покупців так і не знайшлося. Валентин Олександрович ставиться до цього без розчарування. Він реалістично оцінює ситуацію і розуміє: перша виставка не обов'язково приносить перші продажі. Щоб картини знаходили покупців, потрібно брати участь у різних заходах, представляти творчість, пропонувати роботи, займатися їхнім просуванням.

Та для нього живопис ніколи не був справою, у якій усе вимірюється грошима. Значно важливіше, що картини знаходять відгук, що їх розглядають, що вони залишаються в пам'яті людей.

Пауза, яку хочеться завершити

Нині творчість Валентина Андрійченка поставлена на паузу. Причина, на жаль, добре знайома кожному українцеві, — війна.

Коли щодня читаєш новини про ворожі «прильоти», коли телефон без кінця сповіщає про повітряну тривогу, коли думки зайняті безпекою близьких і долею країни, не до творчих пошуків. Війна забирає не лише спокій, а й натхнення, виснажує емоційно, залишає надто мало простору для того внутрішнього зосередження, без якого неможливо працювати над картиною.

Для Валентина Олександровича Перемога й мир матимуть особливе, подвійне значення. Це буде не лише завершення воєнних жахіть, а й можливість повернутися до улюбленої справи, знову взятися за пензлі, фарби й чисте полотно.

А поки що є час для головного — дочекатися миру. А до картин, сподіваємося, справа ще повернеться.

Першоджерело · Сахновщинська селищна рада (офіційний сайт)