10 000 годин для майстерності й 10 000 відтінків натхнення: історія художника Олексія Зернія

Є люди, для яких творчість — не професія, не спосіб заробітку і навіть не хобі у звичному розумінні. Це щось значно більше. Внутрішня потреба, без якої будні втрачають барви, а звичний світ стає трохи біднішим. Саме так живе Олексій Іванович Зерній з села Лигівка. За фахом він механізатор, людина сільської праці, звикла до відповідальності, ранніх підйомів і роботи, яка не знає вихідних. А ще — художник. Саме той, хто вміє побачити красу там, повз що інші проходять, не затримуючи погляду.

Його історія — про талант, який не чекав сприятливих обставин, про любов до живопису, сильнішу за втому, і про дивовижну здатність людини залишатися вірною собі навіть тоді, коли на улюблену справу майже не залишається часу.

У трудовій біографії Олексія Івановича було чимало роботи в сільському господарстві, зокрема у тваринництві. А це така справа, де календарні свята мало що змінюють. Худобу потрібно годувати щодня — і в понеділок, і в неділю, і на Новий рік, і в негоду. Ферма не може чекати, поки закінчаться вихідні.

Тож вільного часу для малювання залишалося обмаль. Але ж хіба можна відмовитися від того, до чого лежить душа? Після важкого робочого дня Олексій Іванович знаходив годинку-другу, щоб узятися за пензель. Звідки бралися сили? На це запитання він лише усміхається:

— А хтозна де вони бралися! Молодий був, швидко відновлювався. Головне — час знайти.

У цій простій відповіді, мабуть, і криється секрет його творчого характеру. Не чекав особливого настрою, ідеальних умов чи вільного тижня. Просто малював, коли випадала нагода. Бо мав те, що не вимірюється годинами робочого часу, — потребу творити.

Сам Олексій Іванович переконаний, що має вроджений дар пейзажиста. І, дивлячись на його життєвий шлях, розумієш: цей дар не просто супроводжував його, а допомагав долати буденність, відкривав інший простір — простір кольору, світла й настрою.

До живопису Олексій Зерній прийшов у 28 років. Першою його роботою став своєрідний авторський ремікс відомого полотна Віктора Васнецова «Три богатирі». Сьогодні художник згадує її без особливого захоплення. Каже, був дуже незадоволений результатом, хоча людям картина сподобалася.

То було перше знайомство з фарбами і водночас перший іспит на творчість. Порадитися не було з ким, запитати, як правильно, — теж. Тож доводилося покладатися на власне відчуття, бачення і розуміння того, якою має бути картина.

Цікаво, що цей іспит для Олексія Івановича триває й досі. Попри багаторічний досвід і чималий творчий доробок, він залишається надзвичайно вимогливим до себе. Може критикувати власну роботу, повертатися до неї, щось змінювати, переписувати й шукати той самий відтінок, якого, здається, ще трохи бракує.

Він не приховує: навіть коли починає картину з чітким задумом, фінал нерідко стає несподіванкою.

— Ти ніби маєш у голові план, намагаєшся його дотримуватися, а картина сама підказує, що виправити, що додати, що прибрати, на якому кольорі зробити акцент. Завжди цікаво, що вийде в результаті.

Мабуть, саме тому кожне нове полотно для нього — не повторення вже пройденого, а маленьке відкриття.

Сьогодні художник може замовити необхідні матеріали через інтернет. А колись якісні фарби були справжнім дефіцитом. Олексій Іванович добре пам'ятає, скільки зусиль доводилося докладати, аби дістати потрібні кольори. Їх привозили, пересилали з різних куточків тодішньої великої країни. Адже в ті часи бракувало багато чого, навіть найнеобхіднішого. Фарби, звісно, не належали до товарів першої потреби.

Хоча для людини, яка живе живописом, вони мають особливу цінність.

Довелося навіть розробити власну технологію роботи з кольором, щоб досягати саме того звучання, якого хотів художник. Тож нині полотна Олексія Зернія мають ще одну особливість — авторське бачення кольору, вироблене роками пошуків і практики.

А нещодавно на нього чекало справжнє відкриття. В інтернеті знайшлися фарби тієї якості, про яку він мріяв чи не все творче життя. І що найцікавіше — виробляють їх у Харкові!

— Якби ж то знав раніше! — з усмішкою зауважує Олексій Іванович. — Імпортні з ними навіть порівнювати не варто.

У цій історії є щось символічне: іноді те, що шукаєш роками, виявляється зовсім поруч.

Олексій Зерній — прихильник класичного олійного живопису. Його стихія — пейзажі, природа, сільські краєвиди, стіжки, пастушки. Усе те, що має живу фактуру, характер, настрій і власну історію.

До сучасного мистецтва, де художнім висловлюванням можуть стати найнеочікуваніші предмети чи експерименти, він ставиться стримано. Купа цвяхів, оголошена інсталяцією, чи банан, перетворений на артоб'єкт, — це не його шлях.

Йому ближче інше: передати на полотні справжність навколишнього світу. Не просто намалювати дерево, поле чи сільську дорогу, а відчути їхню присутність, характер, настрій. Адже природа ніколи не буває однаковою. Змінюється освітлення, пора року, погода, відтінки неба. І навіть добре знайомий краєвид щодня може відкритися по-новому.

Можливо, саме тому художник так уважно ставиться до умов роботи. Для нього важливі і світло, і погода, і пора року. Восени, коли починаються вимкнення електроенергії, працювати стає складніше: без якісного освітлення неможливо повноцінно бачити колір і передавати його на полотні. Доводиться відкладати пензель до кращих умов.

Та навіть вимушені паузи не змінюють головного — бажання продовжувати.

Олексій Іванович не рахує своїх картин, тож точної кількості написаних полотен не назве. Не продає їх також. Каже, не надто вірить, що хтось захоче купувати картини, особливо тепер, під час війни. Для нього живопис насамперед залишається особистою потребою, а не комерційною справою.

Втім, його роботи вже бачили глядачі на виставках у місцевому ліцеї, Сахновщинській центральній бібліотеці та краєзнавчому музеї. До цього кроку підштовхнуло знайомство з роботами інших місцевих художників. Побачив, зацікавився і подумав: а чому б і самому не показати свої полотна?

Окрема сторінка його творчої біографії — реставрація фасадної ікони Лигівського храму. Робота відповідальна, непроста, але дуже цікава й важлива для майстра. Адже тут уже йдеться не лише про художню майстерність, а й про особливе ставлення до святині, до того, що має значення для всієї громади.

А нині Олексій Зерній поступово виходить за межі звичного для себе жанру. Почав працювати над серією дитячих портретів. І знову не поспішає називати себе майстром портретного живопису.

Каже, потрібно ще кілька тисяч годин практики, аби досягти бажаного рівня.

Тут доречно згадати правило 10 тисяч годин, про яке говорить художник. Воно стосується будь-якої справи: щоб стати справжнім майстром, потрібно присвятити їй багато часу, зусиль і наполегливої праці. Олексій Іванович не вважає, що вже все опанував. Навпаки, він продовжує вчитися, шукати, пробувати, вдосконалюватися.

Важливі для майстра слова художника Олександра Тимошенка, які Олексій Іванович часто згадує: «Якщо перестану малювати, одразу перестану бути художником».

У них — ціла філософія творчості. Не можна назавжди стати художником лише тому, що колись написав кілька вдалих картин. Треба продовжувати бачити, відчувати, працювати. Сам Тимошенко дотримувався принципу безперервної творчості: поки одне полотно сохло, він уже брався за наступне.

Олексій Зерній теж намагається не випускати пензля з рук. І, мабуть, у цьому його найбільша творча перемога — не кількість картин, не виставки й навіть не визнання глядачів, а здатність зберегти любов до малювання крізь роки, робочі будні, нестачу часу, матеріалів та інші життєві обставини.

Він не називає себе великим художником, не прагне гучних титулів і не поспішає оцінювати власний доробок. Просто працює. Спостерігає за природою, придивляється до звичних речей, шукає нові відтінки й сюжети.

Бо для Олексія Івановича Зернія живопис — не розкіш і не заняття для вільного часу. Це та сама справа для душі, без якої важко уявити повноцінне життя. І поки в його руках є пензель, а в очах — здатність помічати незвичайне у звичайному, його творчий шлях триває. І кожне нове полотно стає ще одним підтвердженням того, що справжній талант не питає, чи є для нього час. Він просто знаходить спосіб бути собою.

Першоджерело · Сахновщинська селищна рада (офіційний сайт)