Слово, яке не здається: ювілейна премія імені Михайла Чабанівського на Сахновщині

30 жовтня у Сахновщинській громаді відбулося нагородження переможців Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Чабанівського, започаткованої Сахновщинською селищною радою, адміністрацією АФ «ПСП « Прогрес» та Харківською організацією Національної спілки письменників України.

Є події, які в календарі громади стоять так само міцно, як перший сніг чи останній дзвоник. Їх не треба анонсувати на пів міста: люди й так знають, що буде. У кінці жовтня на Сахновщинській землі відбулася саме така подія: вручення Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Чабанівського. Традиційна, бо щороку. Непересічна, бо цього разу вдвадцяте.

Двадцять років поспіль маленька громада на Харківщині збирає у себе письменників з усієї країни. Не з рекламою, не з червоною доріжкою, а з тим, чого не купиш: щирістю і любов’ю до слова.

Щороку розширюється й географія учасників. Свої твори надіслали автори майже з усіх областей України. Члени комісії прочитали й проаналізували понад півсотні творів різних жанрів.

Дванадцять імен

У підсумку лауреатами стали дванадцятеро авторів.

У номінації «Проза» відзначено Таню П’янкову за книгу «Німотка», Надію Гуменюк за «Полювання на чорного бусла» та Михайла Цимбалюка за «Вісімсот років після битви».

У «Публіцистиці» переможцями стали Наталія Юніцька з книгою «Небо плаче», Олег Максименко з роботою «Михайло Чабанівський і літературний Краматорськ» та Ольга Киця з книгою «Нескорені. Шляхом поколінь».

У номінації «Поезія» нагороди отримали Сашко Обрій за «ПростеП», Світлана Щиголєва за «Павло Полуботок. Наказний гетьман України» та «Незірване яблуко», а також Лариса Вовненко за збірку «В’яжеться вузликом вус виноградовий».

Відносно нова номінація «Література для дітей» (існує з 2023 року) подарувала премії Олені Ходюк («Про що мріють горішки»), Олені Скуловатовій («Рохеліна Жолуденко та Бінго») і Роману Росіцькому («Райдуговолоска»).

Прочитайте ці назви: «Німотка», «Небо плаче», «Незірване яблуко», «Райдуговолоска». Вже по них видно, що українська література не береться з порожнечі: вона про біль і про мрію, про історію і про дитячу казку, і все це одночасно.

Книжка поряд з автоматом

Серед цьогорічних лауреатів є двоє військовослужбовців. Вони пишуть. І пишуть тоді, коли лишається якась хвилинка між завданнями. Захисники розповіли, що читання на фронті живе: волонтери часто привозять книжки просто на позиції, багато побратимів читають у електронному форматі. Для письменника ж творчість у час війни стає ще й розрядкою, способом видихнути.

Коли про це чуєш, поняття «літературний процес» раптом набуває зовсім іншої ваги. Це вже не конкурси й не презентації, а спосіб лишатися людьми.

Не всі лауреати змогли приїхати на вручення нагород. Дехто надіслав відеозвернення. Але свято від цього не збідніло. Воєнний стан і далекі дороги диктують свої умови, а традиція все одно не зламалася, свято відбулося як треба: і з урочистостями, і з піснями, і з щирими промовами, у яких було багато сказано.

Лигівка: повернення додому

Починалося все не в залі, а там, звідки родом Михайло Чабанівський: у селі Лигівка. Саме тут, у місцевому ліцеї, зібрався на засідання літературний клуб «Зорепад». Село приймало гостей так, як уміють лише там, де кожен гість — подія.

Засідання відкрила Валентина Перевишко, ініціаторка клубу та його незмінна натхненниця. Вона прочитала власні поетичні рядки, присвячені рідній Лигівці. Потім подякувала кожному з лауреатів за те, що вони майстерно пропускають почуття через серце і перетворюють їх на Слово. На те саме Слово, яке знаходить свого читача і яке виплекав у своїх людинолюбних творах Михайло Чабанівський.

На засіданні був присутній один з фундаторів та засновників премії, керівник ПСП «АФ «Прогрес» Володимир Моргун. Тут доречно зауважити: коли господарство підтримує літературу, воно доводить, що хліб і слово однаково важливі.

Ведучими виступили Тетяна Середа та Марина Третяк. Музичні номери подарували Світлана Токар і Віктор Зубченко.

Лигівська частина урочистостей завершилася покладанням квітів до меморіальної дошки Михайла Чабанівського. Після цього лауреати розповіли, де й коли вперше почули про Чабанівського і які його твори прочитали першими. Цікаво, що в таких спогадах немає двох однакових історій. У кожного письменника своя дорога до нього, а це чи не найкраща ознака автора: до нього приходять різними стежками.

Сцена, де оживають герої

Далі свято перемістилося до Сахновщинського Будинку культури. Тут автори отримали нагороди, зустрілися з читачами і, мабуть, пережили найприємніший сюрприз вечора: побачили на сцені власних героїв.

Уривки з прозових творів у форматі міні-вистав зіграли учасники художньої самодіяльності Будинку культури та працівники центральної і дитячої бібліотек селища. Вони ж читали поезію лауреатів, уривки з прози та публіцистики і презентували книги. Уявіть: автор писав героя в тиші, годинами добирав слова, а тепер він ходить сценою, говорить своїм голосом і, що найважливіше­ – він живий. Для автора такі моменти дуже цінні.

Окремо варто назвати тих, хто створював ці міні-вистави ­– дорослих і юних акторів: Любов Волошину, Ольгу Щербакову, Тетяну Чуйкевич, Ніну Лисенко, Ольгу Бережну, Раїсу Троїцьку, Тетяну Мороз, Аріну Ніколенко, Вероніку Бринкіну, Поліну Бухтату та Ірину Рубан. Якісна драматургія в їхньому виконанні, чудові декорації, чуття міри і ритму: усе це зробило постановки зовсім не «самодіяльністю» в буденному розумінні. Це була якісна театральна робота.

Доповнили програму місцеві аматори сцени: вокальний гурт «Сахновщаночка» під керівництвом Ірини Сініциної, вокалістки Людмила Дралова та Людмила Вожжова, вокальний гурт «Соколи» під керівництвом Павла Леонова. Пісня в такий вечір працює як дихання між реченнями: без неї текст свята був би надто густим.

Голоси здалеку і зблизька

Зі сцени гостей привітала членкиня Харківської обласної організації Національної спілки письменників України, володарка премії імені Чабанівського Марина Олександрівна Зозуля. Читачі знають її ще й як Чайку Білоозерянську. Коли лауреатів премії вітає та, хто й сама її отримала, це звучить інакше, ніж формальні слова з трибуни.

Через відеозв’язок присутніх привітали онука Михайла Чабанівського Михайлина, а також лауреати в номінації «Література для дітей» Роман Росіцький і Олена Ходюк. Відстань не завадила їм бути в залі: голос з екрана теж вагомий.

Нагороди переможцям вручали Сахновщинський селищний голова Володимир Суєцький, представниця комісії з визначення фіналістів, депутат Сахновщинської селищної ради Людмила Лаврова, ще одна представниця тієї ж комісії, педагог Лигівського ліцею Наталія Мірошник, один із засновників премії, член Національних спілок письменників і краєзнавців України Володимир Вакуленко.

Майже кожен літератор у своєму слові після нагородження говорив про дві речі. Перша: сила українського слова, особливо тепер, у надскладний для країни час. Друга: цінність саме цієї премії.

У промовах звучала думка, яку варто почути ширше. Премію зазвичай засновують у містах-мільйонниках, там, де є редакції, видавництва, зали на тисячі місць. А ця народилася в малому селі, в невеликій громаді, про яку багато хто навіть не чув. Ця унікальність, за словами лауреатів, і є її найбільшою неоспорною перевагою.

Є щось символічне в тому, що слово про Чабанівського й для Чабанівського лунає там, де він народився. Премія не «спускається» з центру на периферію. Вона росте з того ґрунту, на якому виріс сам письменник. Тому кожна її нова цифра означає не просто чергове число в хроніці, а ще один шар пам’яті, накладений поверх попередніх.

Коли вщухли оплески і зал почав порожніти, залишилося найважливіше: відчуття, що щось дійсно відбулося. Не гучне, не показове, а тихе й міцне, як добре зроблена річ.

Двадцята премія імені Михайла Чабанівського довела просту істину: Слово не потребує величезних декорацій. Йому достатньо читача, голосу, зали й тих, хто готовий його почути. Воно пробирається в окопи разом з книгою, яку привезли волонтери, і виходить на сцену сільського Будинку культури. Воно живе у назвах, від яких перехоплює подих: «Німотка», «Небо плаче», «Незірване яблуко».

Двадцять років тому ця історія почалася як справа небайдужих. Сьогодні це вже частина культурного обличчя громади й, без перебільшення, частина надбання країни. Далі буде двадцять перша, двадцять друга... Бо слово, яке не здається, не потребує й дозволу, щоб продовжуватися, жити, перемагати.

Першоджерело · Сахновщинська селищна рада (офіційний сайт)