Навіки в строю: пам'яті захисника Дмитра Рудніцького присвячується

Є долі, які назавжди залишають слід у серцях людей. Є імена, що стають символом мужності, вірності та безмежної любові до рідної землі. За кожним таким ім’ям - ціле життя: дитячі спогади, юнацькі мрії, родинне тепло, плани на майбутнє. У Дмитра Рудніцького було все, заради чого варто жити: кохана дружина, двоє синів, рідний дім і мрії, які він наполегливо втілював у життя. Та повномасштабна війна змінила його долю, покликавши до лав захисників України. Він двічі ставав на захист Батьківщини, бо не міг залишатися осторонь, коли вирішувалася доля рідної землі. 22 жовтня 2025 року його життєвий шлях обірвався на полі бою. Та подвиг Дмитра, його любов до родини й України залишилися назавжди - у спогадах близьких, у вдячних серцях земляків і в історії нашої боротьби за свободу.

Народився Дмитро Рудніцький 8 травня 1985 року в селі Непедівка Козятинського району. Згодом родина переїхала до мальовничого села Рачки. Тут, серед безкрайніх краєвидів, незабутньо промайнуло його дитинство. Вчителі згадують Дмитра з теплом та гордістю. Після школи продовжив навчання у Бердичівському вищому професійному училищі, здобув фах зварювальника. Енергійним та доброзичливим студентом запам'ятали його викладачі.

Далі була строкова служба в лавах Збройних сил України. Потім – повернення до рідного дому. У 2007-му Дмитро поєднав долю з коханою дружиною Наталією. Молоде подружжя проживало в Бердичеві, де винаймали житло. Виховували двох синів – Дениса та Віталія. Родина могла жити в місті, але серце Дмитра належало рідній землі та техніці. Він мав прості, але такі глибокі мрії – купити власний дім та трактор, працювати на землі, вкладати в неї свої сили, взяти землі та бути фермером.

Дмитро шукав себе у різних професіях, проте справжнім його покликанням стало зварювальне ремесло. Він не просто з'єднував метал, а бачив у ньому мистецтво. Міг годинами креслити, малювати, створювати макети парканів, воріт. Метал ніби оживав в його руках.

Для Дмитра Рудніцького не існувало складних завдань, він бачив рішення там, де для інших був глухий кут. Крок за кроком чоловік йшов до своїх мрій. Будинок в селі Демчин, трактор нарешті стали реальністю. Попереду мало бути довге життя, сповнене любові та теплих сімейних вечорів. Щасливі плани родини зруйнувала війна. Без вагань та сумнівів став на захист рідної землі, змінивши мирні плани на важкі воєнні будні.

Службу проходив в 26-ій артилерійській бригаді на посаді механіка-водія протитанкового дивізіону. Воював у Донецькій, Луганській, Харківській областях. Його поважали за спокій, витримку, вміння підтримати словом і ділом. Будучи на передовій, він ніколи нічого не розповідав рідним. Рідні й уявити часом не могли, через яке пекло доводилось чоловіку проходити щодня.

Бог зберіг його, і у 2023-му Дмитро демобілізувався, повернувся до рідного села, працював. Але душа його залишилась там, в окопах, разом з хлопцями. Він намагався жити далі, поруч з рідними, з надією на спокійне майбутнє. Але почуття обов'язку перед Батьківщиною не давали йому спокою. Навесні 2025 він повернувся на службу, обіймав посаду оператора безпілотних літальних апаратів. Дмитро Рудніцький був там, де кожен крок міг бути останнім, де земля здригалася від вибухів. Він обрав цей шлях свідомо, бо інакше просто не міг.

Бойові побратими згадують Дмитра, як воїна, якому можна було довірити життя. Разом вони ділили останній шматок хліба, заступали на бойові позиції, виконували завдання, дивились в очі смерті…

22 жовтня 2025 року стало чорним днем в календарі для рідних Дмитра. Рідні отримали сповіщення, що Дмитро Рудніцький загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Катеринівка Куп'янського району Харківської області залишившись вірним військовій присязі та народу України. Він пішов у вічність, як Герой, зі зброєю в руках з невимовною мужністю в очах і з Україною в серці.

У першу річницю з дня героїчної загибелі Героя рідні, друзі, жителі громади зібралась поряд з могилою воїна, щоб вшанувати його світлу пам'ять. До рідних звернулись секретар сільської ради Ольга Гусар, староста Мирославського старостинського округу Ірина Мельничук, начальник відділу освіти, молоді, спорту, культури та туризму Жанна Карпенко.

Минув рік від дня загибелі Дмитра Рудніцького, та біль утрати не вщухає. Для родини він назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим батьком, сином і рідною людиною, на повернення якої так чекали. Для побратимів - вірним товаришем, на якого можна було покластися у найважчу хвилину. Для громади - Захисником, який віддав найдорожче заради свободи й майбутнього України.

Жодні слова не здатні втамувати біль тих, хто втратив найдорожчу людину. Та наш обов’язок - пам’ятати. Пам’ятати його життєвий шлях, його мрії, його мужність і самопожертву. Пам’ятати, якою ціною виборюється наша свобода.

Першоджерело · Швайківська сільська рада