Ціна нашого миру…

Сьогодні п’ятниця, 13 листопада 2026 року, - триває 1724-ий день російсько-української війни. На центральній площі селища проходила чергова акція підтримки полонених і зниклих безвісти…

У Старій Синяві знову об’єдналися в пронизливій молитві та вимозі: «Поверніть героїв додому!». Під холодним осіннім дощем родини військовополонених і зниклих безвісти вкотре нагадали громаді про тих, хто тримає небо над нами у ворожій неволі чи досі перебуває у страшній невідомості.

Проте цей день залишив по собі глибокий гіркий осад через байдужість багатьох перехожих, які проміняли солідарність з родинами військовослужбовців на раптову метушню буденності… Важкий контраст…

Війна не закінчилася, і заплющувати очі на біль тих, хто заплатив найвищу ціну за наш відносно мирний день, - ганебно.

Попри гіркоту від людської байдужості, акція вкотре показала справжню згуртованість тих, кому не байдуже. На підтримку родин вийшли працівники селищної ради та комунальних установ. Особливу активність і небайдужість проявляють співробітники соціальної служби під керівництвом Лесі Шафорост, які щоразу плечем до плеча стоять поруч із сім'ями військовослужбовців.

Сьогодні до слова по черзі виходили ті, чий біль відгукується у серці кожного свідомого мешканця громади.

Тетяна Романенко, голова Старосинявського осередку ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України», дружина полеглого Героя, наголосила на неприпустимості звикати до війни та сухих статистичних даних, підкресливши, що ці щотижневі зібрання - це живий голос тисяч зниклих безвісти, які не можуть заявити про себе самі: «Хочу розпочати сьогоднішню нашу акцію з надії, тому що, як ми слідкуємо за новинами в наших політичних колах, оголошено великий обмін полоненими. І кожний із членів родини, який чекає свого військовослужбовця, щиро сподівається, що у тому списку серед тих повернутих обов'язково будуть наші земляки. От сьогодні в цьому колі підтримки і родини, і ті, хто їх підтримує і знаходить слова розради, скажемо таку спільну молитву за те, щоб оці сподівання наші справдилися. Ці акції не для того, щоб ми там демонструємо чи піаримося своєю проблемою, своїм горем. Ці акції для того, щоб світ не забув, що ця проблема не маленька, вона на всю нашу країну... Ми - голос тих зниклих, які не можуть про себе заявити...»

Миколай Стельмащук, протоієрей, настоятель храму Різдва Богородиці села Пилявка (ПЦУ), закликав суспільство бодай на хвилину зупинитися і проявити повагу до батьків та родин, які тримають прапори, нагадавши, що саме завдяки жертовності їхніх рідних ми маємо можливість жити й планувати завтрашній день.

Мирон Лушней, ієрей, настоятель храму Преображення Господнього селища Стара Синява (УГКЦ), звернувся до громади із закликом твердо стояти у правді та Бозі, незважаючи на втому, брехню та виклики жахливого часу, коли байдужість намагається заглушити біль війни.

Наталя Дубова, представниця громадськості із Летичівської громади, дружина безвісти зниклого чоловіка та мама безвісти зниклого сина, поділилася своїм невимовним болем і закликала родини ніколи не опускати руки, підтримувати одне одного та до останнього боротися за кожного оборонця: «Дорога наша родина. Ми сьогодні приїхали до вас з Летичівської громади підтримати вас. Одне велике горе на всіх обгорнуло нашу рідну Україну. Я є дружина безвісти зниклого чоловіка і мама безвісти зниклого сина. Рік і дев'ять місяців я живу, можна сказати, що не живу, а існую. Рік і дев'ять місяців я своїми дівчатами їжджу по всіх містах України.

Коли в мене сталося це велике горе, і 17 січня 2025 року я одержала сповіщення на свого чоловіка - Дубового Миколу Юрійовича, 110 бригада. Мій чоловік ніс службу з 22-го року, з 8 березня. Пішов він сам добровільно... 14 листопада я одержала сповіщення на свого сина. Велике горе в хаті, ви самі розумієте, но я не склала руки, не почала плакати, не опустила руки, як то кажуть, голову. Я почала приїжджати спочатку в Летичів на першу акцію, потом з організатором - Михайлів Катериною Анатоліївною почали ми їздити по містах.

Я сказала сама собі і своїм дівчатам: я буду доти їздити по всіх великих і малих містах України, районах, поки я не поверну своїх рідних.

І також сьогодні ми приїхали до вас у нашу родину, тому що нема наших, ваших, так як я кругом кажу на великих і на малих акціях, нема розділу, нема твоє-моє - велике горе на всіх.

І хочу вам сказати, щоб ми - ні дружина, ні сестра, мати, як кажуть, не опускала руки. Поки ще є цей статус у нас безвісти зниклого, ми не маємо права опустити руки, ми не маємо права живим хоронити людину, тому що є багато таких випадків, які люди поховали, а вони поприходили з полону через три-п'ять років.

Дорога наша родина, ми сьогодні вас хочем підтримати у всьому, тому що ми в такому самому котлі, як то кажуть, у великому горі, у великому вогні ми кипимо. Але ми не повинні здаватись. Коли є можливість, потрібно виходити на великі і на маленькі акції. Старі батьки не можуть їхати далеко, а також - хворі люди. Ми повинні йти, стукати, добиватися. Всі, хто має сили…»

Римма Блохіна, дружина полеглого захисника України та активна учасниця спільноти родин військовослужбовців, емоційно згадала поіменно кожного військовослужбовця нашої громади, на яких удома чекають рідні, наголосивши на важливості витримки на цьому важкому шляху та повернення наших хлопців додому живими й на щиті.

Ми чекаємо на кожного. Ми не зупинимося, доки всі наші оборонці не ступлять на рідну землю.

Слава Україні! Героям слава!

За матеріалами мирної акції

Першоджерело · Старосинявська селищна рада (сайт)