Золото України - наша вишивка

Сьогодні, 10 листопада - Міжнародний день вишивальниць, котрий відзначають з 2013 року в День святої Параскеви Іконійської, Параскеви-П’ятниці, християнської великомучениці III століття. Любителі вишивки вважають її своєю покровителькою. І наша зустріч нині із берегинею родинних цінностей, майстринею української вишивки та волонтеркою Марією Макаровською.

Коли переступаєш поріг старовинного музею при Свято-Покровському храмі на Старосинявщині, де багато років самовіддано служить родина Макаровських, здається, потрапляєш до рідної бабусечки на гостини. У солодке дитинство, яке побігло-поїхало велосипедом десь навздогін хмарам в інші світи. І тужливо, часом, приходить у сни. Бабусиними руками кольору сухої землі, молоком на столі в ганку і житнім хлібом під рясно вишитим рушником. І старими світлинами у рушниках на старанно вибілених стінах, і потертому роками дзеркалу теж в барвистому рушнику, і вишитих подушках, і фіранках у півниках і квітах. Музей, неначе колесо історії - вимір якогось тривкого щастя, яке кружить, гойдає тихою радістю, заколихує серце до тихої сповіді-розмови. Скільки ж в цьому музеї доль, життів, років, історії становлення українського роду! Скільки душ, які вишивали цю музейну на сьогодні красу, вплітаючи в неї і радість буття і тугу, і надію, і вічну вселенську думу роду людського. Бо кожний хрестик - це маленьке життя на мовчазному полотні української непростої долі…

Душа пані Марії Макаровської, що виплетена молитвою на полотні.

Тут кожен рушник, кожна сорочка і кожна ниточка дихають історією роду, блаженною радістю і світлим болем. Якоюсь трепетною, майже молитовною любов'ю до рідної землі.

Однієї-єдиної у цілому світі…

Серцем цього простору є пані Марія Макаровська - або «матушка Марія». Саме так кличуть її прихожани храму. Ніжно, душевно, щиро.

Вродлива, статна, інтелігентна. Якоїсь особливої скромної високості української душі, чиє життя нерозривно пов'язане з вірою в Бога, зі своєю сім’єю, храмом, відбудованим дружньою родиною Макаровських, молитвою за Україну і її мужніх синів, які сьогодні відвойовують право на незалежність своєї держави, і священною українською вишивкою. Саме вишивкою. Захопленням Марії Макаровської на все її життя.

Ред.: Пані Маріє, ви часто повторюєте, що вишиванка - це все ваше життя. З чого все починалося?

Марія Макаровська: Так! Вишиванка - це все моє життя. Я собі просто без неї і не уявляю жодного дня! Колись кожного дня я вишивала змалечку. Мама мене навчила вишивати.

Перші такі роботи - я дуже добре пам'ятаю. Вже п'ятий-шостий клас допомагала вишивати бабусі й мамі.

Колись у селах вишивали цілими сім’ями. Було, вишивали великі килими! Величезні - 2,5 на 3 метри. Ото такі великі роботи були, то нам давали вже тільки зашивати щось. А так я собі також біля мами навчилася вишивати різними техніками: і гладдю, вмію і низинкою, і хрестиком.

Ред.: Ваше служіння на Старосинявщині тісно пов'язане з розбудовою храму. Як вишивка стала частиною цього великого духовного шляху?

Марія Макаровська: Коли діти підростали, я для них вишивала багато. А коли приїхали сюди на Старосинявщину, де мій чоловік, отець Олег, починав служіння у часи становлення Київського патріархату, в храмі оздоблювала іконостаси, особливо ризи, багато священицького вбрання. В мене є вишивки на різні свята, на різні події церковного життя, бо хто, хто міг це зробити, якщо не я? Нещодавно вишила для отця Олега ризи та покрівці на Богородичні свята. А ще дала собі слово вишити комплект і для сина, тож уже розпочала роботу з підризника.

Ред.: Знаємо, що кожна ваша робота супроводжується особливим внутрішнім станом. Чи є у вас свій ритуал під час рукоділля?

Марія Макаровська: Це таке задоволення, це словами не передати! Я собі вишиваю, я щось думаю, молюся. О, до речі, чесно сказати, перед кожною вишивкою обов'язково молитва, обов'язково! Ти сидиш і навіть ті молитви, коли вишиваєш, собі промовляєш, і воно якось так надихає, вплітає ту сорочку в молитву. Це дуже важливо, без молитви тут не обійтися - ти повинна нести це добро, свою душу і серце комусь, передаровувати.

Перед нами, справді, диво-музей української вишивки. У затишних стінах при храмі, де править отець Олег, матушка Марія створила інший храм, земний - будинок старовинної української вишивки. Це справжні світлиці з давніми експонатами. Тут зберігаються безцінні скарби минулого: старовинні весільні верета, автентичні сорочки, рушники з домотканого полотна.

Пані Марія дуже дбайливо збирає ці реліквії багатьох українських родин та рятує їх від забуття. Якщо вона дізнається, що хтось намагається позбутися старовинних робіт, намагається викинути чи продати за безцінь, вона обов'язково купує їх за власні кошти.

- Мені дуже шкода цієї праці, цієї нашої ідентичності, щоб вона не пропала, - пояснює вона. - Я знаю, що її треба зберегти і комусь передати, щоб це українське диво чийогось роду жило і передавалося у покоління! Це справжнє золото нашої нації – наше дорогоцінне вишивання!

Цю любов до українського, до рідного, до мистецтва вишивки пані Марія прищеплювала і своїм дітям - донькам та синам, які змалку сиділи поруч і вчилися тримати в руках голку. Навіть малий син Андрій, нині - отець Андрій Макаровський, колись старанно виводив свої перші хрестики під материнським наглядом. Сьогодні діти виросли, обронивши власний життєвий шлях, але любов до праці та українського залишилася назавжди. Родина живе єдиними цінностями, де кожен хрестик на полотні - це продовження їхнього служіння Богові та Україні.

Ми сидимо у затишній кімнаті музею, і пані Марія ділиться найпотаємнішим - тим, що лежить у зародку кожного стібка на її полотнах. Сьогодні, у часи важких випробувань і жорстокої війни, співрозмовниця пропускає через власне серце кожен біль українського серця. Вона згадує героїв, які віддали життя за свободу, молиться за кожного воїна в окопах, за всіх захисників і за тих, хто досі перебуває в полоні чи вважається зниклим безвісти.

Ред: Як події сьогодення, ця жахлива війна, вплинули на ваше сьогоднішнє сприйняття вишивки?

Марія Макаровська: Війна дуже багато показала, і світ зрозумів, що Україна - поняття особливе, величне, непереможне у своєму прагненні до свободи і незалежності. Країна, яка героїчно бореться попри все. І вишиванка - наш дрес-код, наше обличчя, наша мовчазна ідентичність, приналежність до прадавнього роду. Одягнули вишиванку, і всі зразу зрозуміли, хто ми є. Ота вишиванка - це вже маленька перемога, якою ми ідентифікуємо Україну у світі.

Пані Марія зі сльозами на очах згадує українських воїнів, які тримають небо в окопах, молиться за кожного загиблого Героя, за полонених та зниклих безвісти. Разом із родиною та парафіянами вона постійно долучається до волонтерства: ліплять вареники на фронт, збирають допомогу. У цьому їхнє спільне служіння - молитвою, працею і невтомним волонтерством наближати перемогу.

Марія Макаровська невпинно береже теплий вогник тилу Макаровських, допоки її найрідніші люди служать на передовій. Військові капелани - батько Олег Макаровський і син - Андрій Макаровський несуть Божу любов туди, де особливо небезпечно. Разом із захисниками ділять їжу, Боже Слово, Любов, яка Перемагає. А їх тендітна мама і дружина щиро молиться за те, щоб Бог зберіг її чоловіків і всіх, хто там. Де земля стогне свинцевою люттю і задихається від крові і болю її вірних Захисників.

Запитуємо її на прощання про головне - яке побажання вона залишила б українській молоді?

- Головне побажання: любити Бога, любити Україну, любити свою сім'ю і свого ближнього. І саме головне - любити правду, - відповідає вона з лагідною усмішкою.

І додає головне життєве кредо, яке стало путівником для всієї її родини:

- У кожної людини на першому місці має бути правда і добро. Якби кожен жив за таким принципом, життя було б набагато кращим. А я завжди кажу: якщо маєш щось, завжди допоможи нужденному. Адже всі ходимо під Богом, і кожен знає, що підтримка потрібна усім.

Світло вишитих рушників, тиха материнська молитва і ревна віра у вільну Україну - це особливе надбання, яке Марія Макаровська береже і передає прийдешнім поколінням. І вона щиро вірить: допоки живе українська вишивка - б'ється незламне серце нашого народу.

Народу, який бореться і протистоїть…

Першоджерело · Старосинявська селищна рада (сайт)