Знову боляче. Вчора у Хмельницькому в останню земну дорогу провели ярмолинчанина Олександра В’ячеславовича Крикливого

Після року тривожної невідомості родина Олександра Крикливого отримала остаточне підтвердження тесту ДНК. Це означало страшну правду — душа Сашка стала до строю небесного воїнства, а тіло його повертається, щоб знайти спокій у лоні рідної землі.

Олександр народився 15 вересня 1984 року в селищі Ярмолинці. У цьому гарному подільському містечку проживав разом із батьками та сестричкою Олею, навчався у Ярмолинецький середній школі №1. По закінченні 9 класу поїхав до села Лісоводи, вступив там до професійного навчального закладу та здобув професію електрогазозварника.

З теплом та любов’ю згадує про дитячі та юнацькі роки Саші сестра Ольга: «Саша старший за мене на 1 рік і 3 місяці. Це зовсім мала різниця у віці, тому ми завжди були разом і у нас все було спільне — навіть друзі, молодіжна компанія, схожі інтереси. Тому брат для мене — надзвичайно близька людина. Крім того, що ми — рідні, ми були друзями».

Коли Олександру виповнилось 18 років, він був призваний на строкову військову службу. Його природні риси характеру — відповідальність, вміння підтримати у важку хвилину, неймовірна комунікабельність допомагали йому швидко сходитись із людьми, тому у Саші завжди було багато друзів. Хлопця знали, поважали за його готовність допомогти.

По завершенні служби Олександр працював у Ярмолинецькому відділенні газової компанії, пізніше працював з батьком на будівництві в Києві, займався утепленням фасадів.

У 2008 році Олександр створив сім’ю із прекрасною дівчиною Оленою, яка проживала в обласному центрі, але приїздила до бабусі у Ярмолинці. Тут і зустрілися, закохалися та вирішили об’єднати свої серця на усе життя. Молода родина оселилася у Хмельницькому. Сашко їздив на роботу до столиці, але з часом все ж знайшов роботу вдома. За словами дружини Олени, чоловік мав золоті руки, дуже любив електрику, зокрема вміло і швидко ремонтував телевізори, магнітофони, навушники, колонки. Усе працювало в його руках.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Олександр кілька разів намагався доєднатися до лав ЗСУ, але з різних причин його не брали. Коли з часом чоловік був мобілізований, та вважав за свій обов’язок захищати Україну. Дружині сказав: «Лєночка, я іду захищати наших дітей, тебе, нашу родину. І я зроблю для цього все можливе». І дружина його зрозуміла, бо знала, що він вважав захист рідної землі найважливішою справою, а ще прагнув зробити це задля пам’яті друзів, знайомих, котрі повернулися з війни на щиті, а надто задля пам’яті зведеного брата Ярослава Корнілецького. Так склалося, Олександр вважав Ярослава не лише зведеним братом, а й щирим другом.

Ось розпочалась історія воїна, якого вдома чекали дружина Олена, син Ілля, донечка Лада, а також сестричка, яка з дитинства була близькою і незамінною. На жаль, обоє батьки вже покинули цей земний світ.

Родина чекала будь-яких новин від Сашка. І він при найменшій нагоді намагався зателефонувати додому, дізнатися, як діти, дружина, друзі, рідні. Приблизно рік тому, у жовтні 2025 року, захисник перебував на оздоровленні в Карпатах. Це була можливість провести незабутні дні усією сім’єю. Але відпустка завершилась швидко. Олександр повернувся у свою частину, вийшов на бойове завдання. Після цього зв’язок із родиною обірвався. Майже рік Олександр вважався зниклим безвісти. Рідні сподівалися. Але сталося по-іншому. Перший збіг ДНК, потім другий.

Прощалися з воїном у місті Хмельницький. Чин похорону пройшов у Свято – Георгіївському храмі міста Хмельницький. А місцем вічного спочинку стала Алея Слави на цвинтарі у мікрорайоні Ракове.

Для дружини Олександр назавжди залишиться найкращим, найсміливішим, найдобрішим і найпоряднішим. Він буде прикладом для власних дітей. Для сестри — найкращим братом.

Царство небесне воїну Олександру. Вічна йому пам’ять. Усім рідним, сім’ї — щирі співчуття. Хай вони хоч трішки допоможуть пережити біль непоправної втрати.

Першоджерело · Ярмолинецька селищна територіальна громада (сайт)