ОЛЕКСАНДР АРЕФІН: НАЙРІДНІШИЙ У СПОГАДАХ, НАЗАВЖДИ У СЕРЦЯХ

У дитинстві він грав у війну, ховаючись за деревами й кущами. Дорослим став на захист своєї землі. А найбільшим щастям для нього завжди залишався рідний дім, де на нього чекали найдорожчі люди. 31 жовтня виповняться другі роковини від дня загибелі Героя Олександра Арефіна, тож згадуємо його життя таким, яким його пам'ятає родина.

Дитинство Олександра Арефіна минуло в селищі Добричі. Серед знайомих із дитинства краєвидів, польових доріг і природи рідного краю він зростав добрим, спокійним та допитливим хлопчиком.

«Його батьки працювали агрономами, тож чимало часу Саша проводив серед людей, які працювали на землі. Разом із двоюрідним братом він часто бував на тракторній бригаді. Там хлопчиків любили, пригощали, охоче приймали до свого робітничого гурту. А потім були звичайні дитячі радощі: біг наввипередки, купання у ставку, вигадані ігри з друзями, - розповідає його дружина Олена.

Особливо хлопці любили грати у «війнушку». Ділилися на команди, ховалися за деревами й кущами, облаштовували штаби та уявляли себе справжніми солдатами. Тоді це була лише дитяча гра. Ніхто не знав, що колись війна стане частиною дорослого життя Олександра, а захист рідної землі перетвориться на його особисте рішення.

Від шкільної дружби до спільного життя

Зі своєю майбутньою дружиною Олександр познайомився ще у школі. Вони були однокласниками, щодня бачилися на уроках, спілкувалися, разом дорослішали. Звичайні шкільні дні згодом стали частиною їхньої спільної історії.

Пізніше в них з’явилася власна родина. А з народженням дітей у житті чоловіка відкрилося особливе щастя, про яке дружина згадує з особливим теплом.

Олена досі пам’ятає його очі, усмішку, радість і хвилювання, коли він уперше побачив своїх малюків. Для Олександра це були миті, які неможливо порівняти ні з чим. Він дивився на дітей із такою любов’ю, що ці спогади залишилися з дружиною назавжди.

Він був татом, для якого діти означали цілий світ.

Олександр умів знаходити для них час, навіть коли мав багато справ. Розповідав цікаві історії про планети й таємниці Всесвіту, читав казки, радів кожному новому вмінню, кожному досягненню. Йому було важливо бачити, як діти ростуть, пізнають світ, стають самостійнішими.

Він пишався ними. Любив їх не гучними словами, а щоденною турботою, увагою та присутністю поруч.

Діти успадкували від батька не лише зовнішні риси, а й характер: доброзичливість, щирість, уважність до людей. І тепер у цих рисах продовжується частинка Олександра. У тому, як вони ставляться до інших, як спілкуються, як виявляють доброту.

Є речі, які неможливо забрати навіть після найважчої втрати. Батькова любов залишається з дітьми в історіях, які вони пам’ятають, у родинних спогадах і в самих собі.

Щастя, яке жило у простих речах

Олександр не був людиною, якій для щастя потрібні далекі мандрівки чи карколомні пригоди. Він любив дім, спокій і час із рідними. Особливе місце в сімейних спогадах посідали різдвяні свята, коли всі збиралися разом і могли просто побути поруч.

Чоловік цінував такі миті. Можливо, саме в них і було його розуміння справжнього щастя: коли вдома свої, коли можна поговорити, посміятися, побачити усмішки дітей і знати, що найважливіші люди поруч.

Ще одним його захопленням була риболовля. Він любив природу, тишу біля води, можливість побути наодинці з думками й відпочити душею від щоденних турбот.

У складних ситуаціях Олександр зазвичай залишався спокійним. Не надто любив говорити про власні переживання, частіше мовчки обдумував проблему й шукав вихід. Намагався зробити те, що залежало від нього, і не витрачав слів там, де можна було просто взятися до справи. Таким його й пам’ятає дружина: добрим, стриманим, працьовитим. Людиною, чиє ставлення до близьких найкраще розповідало про нього самого.

Більшу частину свого трудового життя Олександр присвятив роботі на метизному заводі. Він працював, дбав про родину, будував своє життя так, як будують його тисячі звичайних українців: щоденною працею, відповідальністю та любов’ю до своїх.

Рішення, яке визріло в перші дні війни

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олександр хотів стати на захист України. Це бажання виникло в нього ще в перші дні великої війни. Однак через проблеми з документами він не зміг одразу долучитися до війська так, як планував. Він продовжував працювати. Згодом, його мобілізували.

Про службу воїн розповідав небагато. Не прагнув ділитися подробицями, не вважав за потрібне багато говорити про себе. Але дещо дружина все ж знала: він згадував про хороше ставлення до нього та своїх побратимів.

Для родини його служба стала часом тривоги й очікування. Та навіть у найважчі моменти близькі сподівалися, що він повернеться додому, знову буде поруч, побачить, як дорослішають діти, і матиме змогу здійснювати з ними маленькі сімейні плани. Адже вдома на нього чекало все, заради чого він жив.

Очікування, у якому кожна звістка ставала надією

Коли родина дізналася, що Олександр зник безвісти, почався один із найважчих періодів їхнього життя.

Спочатку було складно повірити в те, що сталося. Рідні не хотіли навіть думати про найгірше. Вони чекали, сподівалися, шукали бодай якусь інформацію. Кожна звістка могла стати тією самою, яка нарешті принесе відповідь.

Після зникнення чоловіка його дружина Олена почала спілкуватися з побратимами. Саме вони могли розповісти про нього, про останні обставини служби, допомогти відшукати бодай крихту інформації. У час, коли невідомість ставала нестерпною, їхня підтримка була особливо важливою.

Найважче було жити, не знаючи. Не мати певності, не розуміти, що відбувається, і водночас продовжувати чекати. Для родини кожна новина мала значення, бо навіть найменша зачіпка залишала місце для надії.

А за всіма цими пошуками стояло просте й болісне бажання: дізнатися, що сталося із Олександром. Знати. Мати відповідь.

За словами дружини, вона найчастіше згадує народження дітей. Його щасливі очі, усмішку, любов, яку він не приховував, коли дивився на своїх малюків.

Мабуть, у цих спогадах найбільше самого Олександра. Не військовослужбовця, не людини, про яку доводиться розпитувати побратимів і шукати звістки. А чоловіка, який любив свою сім’ю. Тата, для якого дитячі голоси були радістю, а рідний дім — місцем, куди завжди хотілося повертатися.

Щоб пам’ятали не лише захисника

Олена хоче, щоб люди, які ніколи не знали її чоловіка, могли побачити його справжнім. Не людиною гучних слів, а тим, ким він був насправді: добрим, щирим, спокійним і працьовитим. Тим, хто любив близьких, умів радіти простим речам і виявляв свій характер через учинки.

Вона хоче, щоб через багато років про Олександра пам’ятали не лише як про військовослужбовця. Щоб пам’ятали його теплу усмішку, доброзичливість, любов до дітей і рідної землі. Щоб знали: за ім’ям захисника стояло ціле життя, сповнене родинного тепла, праці, мрій і звичайних людських радощів.

У його дітях живуть батькові риси. У спогадах дружини залишаються їхні шкільні роки, спільні свята, народження малюків, його усмішка й тихе вміння піклуватися про найдорожчих. Усе це неможливо вмістити в сухі рядки біографії, але саме з таких деталей складається пам’ять про людину.

Колись маленький Саша бігав із друзями рідними стежками, плавав у ставку, грав у «війнушку» й будував у дитячій уяві свої штаби. Він виріс, багато працював, створив родину, став батьком і, коли прийшла велика війна, хотів захистити свою Батьківщину.

Його життя мало безліч ролей, але одна з найважливіших для нього завжди залишалася незмінною. Він був чоловіком і татом. Людиною, яка любила своїх.

І саме таким Олександра Арефіна хоче зберегти в пам’яті його родина. Не лише як ім’я захисника, а як рідну людину, чия любов продовжує жити в дітях, чиї спогади не стираються з роками.

Бо справжня пам’ять про людину живе не тільки в датах і словах. Вона живе в тих, кого ця людина любила, у доброті, яку передала своїм дітям, і в любові до землі, яку називала рідною.

Першоджерело · Стрічка новин Яворницької селищної ради